Без любові любов

А потім я їхала в трамваї, – одна! – Иришка не випускала Сашенькину руку, знову і знову розповідала про сумного білого ведмедика в тітки Тосиной квартирі, про те, як довго вони з мамою і тіткою Тосею ходили по різних магазинах. . . Про парк розповідала, про цукерку і веселого рудоволосого хлопчика у трамваї. . .

Саша потроху прийшла в себе: Иришка сидить поруч, вони їдуть додому. . . І тут же новий жах скував її серце: а Настя! . . Вона ж не знає, де маля! Майже добу пройшли! Вона ж. . . та вона вже з розуму зійшла!

Від хвилювання Саша не могла знайти у сумочці телефон. Та що ж це за бездонна сумка така! . . Нарешті, набрала Анжелкин номер. . . Плутано розповіла про те, що трапилося. Нічого не розуміючу Анжелку довелося крикнути:

– Знаєш що, Анжела! . . Роби те, що тобі кажуть! ! ! Зараз же зателефонуй Насті! Просто скажи, що дівчинка вдома! ! !

Тоді, за столиком у парку, – вже вечоріло, – Тося занепокоїлася: дівчисько з ранку нічого не їла. Штовхнула Настю, – подруга захоплено слухала, як їх новий знайомий, Вадик, щось заливає про Діксон, з якого він тільки що повернувся. Настя невдоволено глянула на Тосю:

– Чого тобі?

Тося озиралася по сторонах: Иришки не видно.

– Насть, мала де? Темніє вже. Поїсти б їй дати. . . та й прохолодно.

Настя відмахнулася:

– Куди вона дінеться! Лозові її видресирували, – вона без дозволу нікуди не ходить.

Тося піднялася, пройшла по доріжці. Иришки ніде не було. Та й інші діти вже розійшлися, так що і запитати було ні в кого. . . Розгублена Тося повернулася до столика:

– Насть! . .

Настя теж озиралася по сторонах, але свою розгубленість спробувала приховати від хлопців: за оповіданням Вадима виходило, що він – начальник великої метеостанції на Диксоне. . . А тут – ця нестерпна дівча! . . Ні, ну правда! Це ж треба так вміти: з самого свого народження одні неприємності матері приносить! Народжуй їх. . . в болю і крові! . . Ось куди вона поділася, погань така!

Хлопці переглянулися, піднялися з-за столика. Ввічливо відкланялися:

– Ну, бувайте, дівчата. Пора нам.

Тося з Настею металися по парку, розпитували перехожих. Тося без кінця смикала подругу за руку, а Настя все одно не стримувалася, вигукувала:

– Ну, знайду я цю бридку дівчисько! Ну, я їй, нервомотательнице! Вона у мене за все отримає! За все! ! !

В безсилій люті Настя впала на лавку. Тося присіла поруч:

– Насть! В міліцію треба.

Настя ще більше взъярилась:

– Ти з глузду з’їхала! Лозові дізнаються, ти знаєш, що вони зі мною зроблять, – за свою дівчину! Шукати давай! Чого сіла!

. . . Саша привела Иришку додому. У двох словах розповіла, як з вікна автобуса побачила дівчинку, – у сусідньому, такому ж шахтарському селищі. . . Плечі діда, старого шахтаря, затряслися. Марія Денисівна і пригадати не могла, щоб він плакав-то. . . Навіть коли після вибухів та обвалів – піднімали з шахти мужиків, з якими з юності працював у забої, Степан Григорович тримався. А зараз притискав до себе дівчину, і нестримні сльози котилися. . . Иришка теж розплакалася. Витирала його обличчя долонями:

– Дідусю, не плач! Я ж знайшлася! І мені трішки страшно було! А так – зовсім не страшно!

Саша заквапилася в диспетчерську: Шевцову так нічого толком і не пояснила, просто зірвалася і поїхала, він і слова не встиг сказати. . .

На Шевцова винувато глянула. Сіла за апаратуру зв’язку. І все ж наважилася трохи похуліганити:

– Інформація для гірського інженера Лозового! Донька нудьгує. . . і дуже чекає його вдома!

Швиденько хотіла відключитися, – зустрілася з розгніваними очима Шевцова. . . Але в цей момент гірничий інженер Лозовий відповів їй, – з девятисотметровой глибини забою, де сьогодні проводилися вибухові роботи:

– Я люблю тебе.

Саша затамувала подих, а він повторив:

– Я люблю тебе.

І до кінця зміни Саша не знаходила собі місця: ну, не могла ж вона, – при Шевцове! ! ! Під його презлющим поглядом! – не могла ж вона відповісти гірничому інженеру Лозовому, що теж любить його! Все своє життя любить! І. . . все життя любити буде!

Для Иришки цей довгий день скінчився як зазвичай: великим м’яким рушником і чистої маєчкою після купання. . . І тато про Умку прочитав, і довго цілував її очі, а потім вона цілувала татові очі. . . і їй здалося, що вії у тата трохи вологі. Иришка занепокоїлася. . . Але тато усміхнувся, прикрив її теплою ковдрочкою:

– Спи. Завтра в садок.

І снився Иришке добрий трамвай, і веселий рудоволосий хлопчик, і багато великих і смачних цукерок. . . І незнайома криниця ласкаво дзюрчала по траві. . . А потім вона допомагала Саші купати зовсім маленького, дуже гарного і веселого хлопчика. . .

Вранці Саша заплела їй гарні кіски. Иришка здивувалася: і як Саша здогадалася, – дістала те саме біленьке плаття в горошок, яке Иришке так хотілося надіти в садок!

А ввечері Сашко з бабусею готували вечерю. Батько недавно повернувся, вмивався під струменем води з колодязя. Покликав Сашу:

– Саш! Рушник подай!

Сашенька кинулася в кімнату. Иришка теж пішла за нею. Серйозно запитала:

-Тепер ти будеш моєю мачухою? – Замислилася: – Дід казку читав, – зла мачуха. . . А ти – найкраща! Я тебе люблю. Давай краще ти будеш не мачухою, а просто моєю мамою!

. . . Настя стомлено відкинула телефон. Не дослухала: Анжелка якось безглуздо тріщала, про щось розпитувала. . . Настя лише перепитала:

-Вдома? . .

Анжелка повторила:

– Так вдома, вдома! Та ти хоч розкажи, що сталося! . . Настя! Алло! . .

А в селище Настя поїхала тільки через три дні. Тоське пояснила:

– Хочу відіспатися. Вона мені. . . все нерви, – капосне дівчисько. Та й Лозові нехай заспокояться, а то. . . Знаю я їх.

Коли приїхала, – розкричалася прямо від хвіртки. Не посоромилася сусідки: Валентина Іллівна білизна у дворі розвішувала. . . На вулиці про щось говорили Галина Єрьоменко з Лариской Малишевої, – теж здивовано озирнулися на Настин крик, принишкли. А Настя у весь голос вимовляла свекрухи:

– Довиховувалися! . . Беспритульницу виховали! Вона у вас запросто з дому втікає! Бродяжить! Так мене! . . Мене ось. . . в лікарні – ледве до тями привели: довела матір рідну, негідниця така! Треба ж, – втекла! Від матері! Довиховувалися! Кого виховали-то!

Мати мовчала. Настя тріумфувала: розрахунок виправдався. Головне, – щоб Лозові не її звинуватили, а себе винуватими відчули. . . А свекруха неголосно, але теж нітрохи не соромлячись сусідок, заговорила:

– Ти в будинок зайди. Речі твої я там назбирала, – перевір, чи все. Якщо що, – там ще сумка порожня є.

Настя сторопіла:

– Які. . . речі?

І побачила на веранді три великі, видно, набиті до відмови, клітчаті сумки. . .

– Так. . . ви – що? . . Так Михайло дізнається! . . Так він! . . Так він вам! . .

Свекруха перебила:

– Михайло сам тобі скаже. . . коли з роботи повернеться. А зараз до своїх йди.

Настя задихнулася: куди. . . до своїх! Та вона з матір’ю та сестрою сто років, як не розмовляє!

Свекруха заспокоїла:

– Нічого. Не виженуть.

. . . Після того, як їх розвели, Настя і Михайло на вулицю вийшли разом. Настя делано промокнула густо нафарбовані вії:

– А казав, – любиш! . . Та ти мені – все життя! . . Все життя зіпсував! Ну, нічого! Про дочки забудь: Ірину ти більше не побачиш. Цього ти хотів? Домігся?

Михайло закурив:

– Настя! Днями комісія у справах неповнолітніх буде розглядати питання про позбавлення тебе материнських прав. Тут хлопці приїжджали, – з Ковильного. Ті, які Иришку нашу зустріли, коли вона. . . – Михайло затягся, потім загасив сигарету, твердо сказав:

– Дочка зі мною буде жити. А як ти будеш з нею бачитися, – вирішить комісія. Моя думка, – ніяк.

Настя засміялась:

– Та хто тобі дитину-то – чужого! – залишить! Ти забув, Михасю: я – мати! А ти хто? . . Розведений мужик!

– Через тиждень ми з Сашею реєструємося. А про комісію – це серйозно, Настя. Ти сама подумай: Иришка була в такій небезпеці!

Діма і Єгор, хлопці з Ковильного, і правда побували в Верхнелуганском: Єгор ніяк не міг заспокоїтися, що ось бувають же такі матері! Дімка теж дивувався: начебто нічого дівчисько, – матуся ця недолуга. . . Вирішили з’їздити, а то якось неспокійно на серці. . .

Настю хвилювало інше. . .

– Ти? ! І ця. . . як її! . . Та ти ж не любиш її! Ти на мені одружився! Хоча вона мало не з дитинства бігала за тобою! А ти на мені одружився! А без любові, запам’ятай, Михасю ,– без любові кохання не буває!

– Не буває, – серйозно погодився Михайло. Пояснив: – Просто трапляється, що там, де ти її чекав, любов-то, – її й не було. А де була вона. . . і є, – ти не помітив. . .

. . . Тоська вже через місяць не приховувала свого невдоволення:

– На «Луганськтепловоз» потрібна прибиральниця. І кімнату в гуртожитку отримати можна. А до мене Віталька переїжджає, так що, Насть. . . – до суботи!

Юркові Зацепіна, майстра-наладчика, Настя дізналася відразу. Правда, Юрка вже рік працював інженером. . . На уважний Настин погляд озирнувся, але очам своїм не повірив. . . Лише через кілька днів підійшов до обідня перерва:

– Настя? . .

Настя запекло запхала під робочу косинку пасма волосся, усміхнулася:

– Гаразд, Юрка! Розповідай краще, як живеш. Як Люба, діти. . . Скільки вже у вас?

Юрка загубленим як-то помовчав.

– Дитину немає. А Люба не змогла потім тут, поїхала до матері. . .

. . . Ще зовсім нещодавно Настя ні за що б не повірила, якби їй сказали, що вона по сто разів буде купувати тест на вагітність. . . Що буде плакати. . . і не вірити, що результат знову негативний. І бігти до лікаря, – з відчайдушною надією. . . Лікар, Олена Василівна, зосереджено зводила брови:

– Та ні. Ніяких особливих перешкод для настання вагітності я не бачу. Але Ви не вагітні, мила. Я поки не зрозумію, чому не виходить у вас.

А Настя холоділа: це Олена Василівна. . . і Юрка не розуміли, чому. . . А вона, Настя, все розуміла відмінно.

Юрка втішав її. . . А сам довго курив на кухні. А вранці Настя бачила, як тане надія в його очах. І до сліз жаліла Юркові: якось вийшло. . . Що начебто – без любові. . . Просто – була подяку за його давню любов. І хотілося прати йому сорочки. . . Борщ варити, і шкодувати. . . ось. Вийшла любов. . . без любові-то. А дитинку не було. . .

І Настя поїхала в селище. Намагалася переконати себе: все правильно, – а чого це Ведмедик Лозовий зі своєю. . . як там її. . . – Сашком – повинні бути щасливі з її, Настиної, рідною дочкою. . . яку вона, Настя. . . болю і крові. . . Вони щасливі. . . А у них з Юркою немає дитинку. . . і результат тесту знову негативний. . . Нехай і вони дізнаються, що щастя гіркуватим буває!

Із завмиранням серця йшла по знайомій вулиці, повз шахтоуправління, повз школи. Продзвенів дзвінок, – Настя озирнулася. І тут побачила Сашу. Вона була абсолютно незмінною, ті ж м’які хвилі темно-житніх волосся. А в руках – ну, просто неймовірно красива колясочка. Саша квапливо йшла до школи. А назустріч їй вже бігла Иришка. Які довгі у неї кіски стали! Иришка голосно і весело кричала:

– Мама! П’ять! З математики – п’ять!

Підбігла, схилилася над колясочкой, говорила щось ласкаве. . . Саша дбайливо поправила Иришкино сукню, поцілувала її в світлу голову, взяла гарний портфель. Иришка повезла колясочку.

Настя поспіхом згорнула за кут шахтоуправління. Перевела подих: не помітили! . .

А перед самим Новим роком Настя прокинулася вночі. . . Крутилася голова, – напевно, від сніжинок, що швидко миготіли за темним вікном. . . І щось відбувалося, – і там, серед сніжинок. . . І що сталося у неї під серцем. . . І тест на вагітність був не потрібен, – Настя вже давно не купувала його. Вранці вона скаже Юрка, що восени у них буде дитина.